Читати книгу - "Жити — пити"

часу – вона чи хтось, хто час від часу напивався та об'їдався до безпам'ятства, зате потім довго не міг навіть згадувати про випивку та закуску. Мабуть, це просто були різні варіанти одного й того самого – тихого побутового алкоголізму, який зазвичай характеризують словом «не п'є»: календарно-обрядові застілля, кожне з яких неминуче призводить якщо не до бодуна, то принаймні до розладу шлунка – або помірне, зате регулярне вживання слабоалкогольних напоїв. Незмінною залишається лише глибока переконаність, що все це «нормально», «небагато» і «не страшно». Проблемою це ставало лише тоді, коли регулярність перетворювалася на щоденність. Причому сама жертва проблеми вже не зауважувала або ж продовжувала щиро заперечувати. Зате для оточення все різко мінялося. І траплялося це зазвичай «несподівано», просто поступово нездоланна аргументація самовиправдань ставала дедалі більш гротескною, аж поки не відмінялася і сама необхідність самовиправдань.

Іноді вона говорила про це з Альоною, як ось тепер, але усвідомлювала, що очікує від Альони саме такої відповіді і зовсім не хоче почути підтвердження власних побоювань. Так, ніби факти можуть змінюватися залежно від того, підтверджуємо ми їх чи заперечуємо.

Але Юстина вже давно пересвідчилася в тому, що самі факти змінювати немає потреби, достатньо змінити власне ставлення. Точніше, переконати себе, що змінюєш чи що здатна змінити. Хоча насправді їй давно не хотілося перевіряти, чи дійсно вона все ще здатна впливати на те, які саме рішення приймає.

Особливо помітно все було, як завжди, на дрібницях. Скажімо, якщо Юстині виписували ліки, вона насамперед шукала в інструкції інформацію про те, чи сумісні ці ліки з алкоголем, а якщо вони були несумісні, то намагалася втиснути курс між понеділком і п'ятницею, щоб «не псувати собі вихідні», як вона це називала. А часом, якщо завершити курс до вихідних не вдавалося, то вона просто переставала пити ліки на цей час, відновлюючи лікування з понеділка, хоча це й загрожувало зменшенням ефективності. І хоча ніхто її про це не питав, сама собі Юстина намагалася якось аргументувати таке рішення. Наприклад, бажанням зменшити алергійні прояви, які спричинялися ліками, чи спробою досягнути ефекту, не завершуючи курсу, або вигадувала і якісь зовсім не переконливі причини, але ніколи не говорила сама собі прямо, чому вирішила саме так.

При цьому вона давно помітила, що сам факт відмови від алкоголю не викликає у неї спротиву. Тобто якщо вона вирішила не пити кілька днів або і тиждень, то спокійно витримувала це, не зауважуючи, скільки днів минуло, і не відчувала жодного дискомфорту. Муляла її необхідність прийняти таке рішення, а не факт його виконання. Так, ніби вона боялася сама себе, як когось стороннього – боялася, що змушена буде виконувати раз прийняте рішення, точніше, боялася власної нездатності опиратися необхідності виконувати це рішення, опиратися самій собі. У ній постійно сперечалися дві половинки: одна наполягала на чимраз суворішому контролі, а друга креативно намагалася уникнути цього контролю. Часом Юстині здавалося, що якби вона могла дозволити собі відмовитися від тиску обох цих своїх внутрішніх цензорів, то проблема зникла б сама собою, бо будь-яка проблема загострюється, якщо постійно про неї думати.

Те саме колись було в Юстини з дієтами. Щойно вона вирішувала схуднути і забороняла собі вживати якісь продукти або їсти вечорами, як відчувала, що їй тепер нестерпно і постійно хочеться саме цього забороненого. Вона зривалася і кидала дієту, або ви тримувала стільки, скільки збиралася, а потім «від'їдалася», надолужуючи втрачене і нівелюючи весь ефект. Тоді як у періоди, коли вона просто захоплювалася чимось цікавим, то спокійно могла забути про їжу, без жодних зусиль худла і довго втримувала бажану вагу. І точно так само, як тепер, вона тоді обманювала себе саму, переконуючи: «Це лише перша цукерка нині, тобто не зовсім перша, але попередні не були шоколадними, точніше, кілька були, але то було ще до обіду, а після обіду шоколадних уже майже не було, і взагалі вчора вдалося з'їсти менше, а завтра взагалі не купуватиму жодних цукерок».

Тепер вона часто заспокоювала себе тим, що всі залежності працюють однаково, і якщо їй вдалося позбутися звички їсти солодке під час читання, звички курити і звички гризти нігті, то з алкоголем буде те саме – коли надійде відповідний момент, просто треба дочекатися, щоб він настав. Про те, що можна прийняти рішення і просто відмовитися від алкоголю, Юстина намагалася не думати.

– Добре, – погодилася Альона. – Давай поставимо мартіні у шафу і відтепер – лише раз на тиждень.

Вони поставили пляшку на полицю шафи і спробували зосередитися на черговій серії стягнутого на торентах нового сезону улюбленого серіалу. Але додивитися її того вечора так і не змогли. Без алкоголю діалоги виглядали банальними, інтрига затягнутою, а все разом – нудним і позбавленим сенсу. Спробували покладати по каналах, але там вибір був іще більш безнадійним.

– Знаєш, здається, це не так проблема з алкоголем, як з альтернативами, – висловила припущення Юстина. – Чи, можливо, це завжди так починається – спершу не вмієш себе зайняти чимось іншим,

а потім звикаєш? Мабуть, терміново треба заводити якесь хобі – плести гачком, спицями, ткати гобелени, ходити кудись. Ну, або якось дотягуватися до тих, хто здатен сприймати телебачення на тверезо.

– Ну, але для цього спершу треба немало випити, щоб атрофувалася відповідна кількість клітин мозку, – засміялася Альона. – Наша країна не пристосована до тверезого способу існування. Знаєш, яка єдина пропозиція стоїть в афіші подій міста на перше січня? Виспатися, прогулятися і зайти в гості.

– Давай спробуємо скласти список вечірніх розваг, які можуть замінити нам телевізор і пляшку, – запропонувала Юстина.

– Давай, – погодилася Альона.

Список виявився недовгим: ковзанка, ролики, боулінг, шопінг, кіно, театр, виставка, концерт. Походи в гості наразі вирішили не вписувати, бо це означало ту саму пляшку, просто розпиту в іншому місці. Кілька тижнів чемно проводили вечори згідно зі складеним списком і без алкоголю. Спершу було цікаво, але швидко з'ясувалося, що підступна монотонність підкрадається і тут, перетворюючи розвагу на нудну повинність. Ще кілька вечорів провели за настільними іграми, але того азарту, який приходив за цим заняттям у дитинстві, відчути не вдалося. Спроба узалежнитися від дописування в соціальних мережах теж виявилася не надто успішною. Обидві – і Юстина, і Альона – надто цінували живе спілкування, віртуального їм було замало. Навіть просто мовчки сидіти перед телевізором, але з кимось – було цікавіше.

– Мабуть, це специфіка психіки самотніх сорокарічних, – висловила припущення Альона.

– Мабуть, – криво посміхнулася у відповідь Юстина.

Вони помовчали.

– У мене є одна пропозиція. Не знаю,